Ми вже знаємо, що наша думка досягає повної чіткості і ясності лише тоді, коли вона отримує вираження в зовнішньому мовленні. Ми знаємо, що неможливість зробити свою думку зрозумілою для іншого свідчить про те, що вона не до кінця з'ясувалася і для нас самих. Звідси слідує, що розвиток мислення найтіснішим чином пов'язаний з розвитком мовлення. Важко досягти високої культури розуму при низькій культурі мовлення.

Зовнішнє мовлення може бути усним або письмовим. Крім того, в межах усного мовлення ми можемо розрізняти два види: мовлення діалогічне (від слова «діалог» – розмова), протікаюче у формі розмови між двома або декількома особами, і мовлення монологічне (від слова «монолог» – мовлення однієї особи, розповідь, доповідь, лекція і т. д., виголошувані однією людиною, тоді як інші є лише слухачами). Таким чином, ми розрізняємо три види зовнішнього мовлення: усне діалогічне мовлення, усне монологічне мовлення і письмове мовлення.

Всяке мовлення не лише передає певний вміст, але і виражає відношення говорячого або пишучого до цього вмісту. Інакше кажучи, воно не лише передає думки, але і виражає почуття. Ця сторона мовлення називається виразністю. Мовлення, позбавлене виразності, які б змістовні думки воно не передавало, справляє враження мертвого, млявого. В усному мовленні емоційний тон говорячого виражається в інтонації, міміці, жестах; у письмовім же мовленні ці засоби відсутні, і той, хто пише може зробити свою мову виразною лише шляхом відповідного підбору і розставляння слів.

Володіти мовою – це означає уміти передати свою думку якомога досконалішим чином, передати, не лише основний вміст, але і якнайтонші відтінки її. Інакше кажучи, володіти мовою – означає уміти бути до кінця зрозумілим для іншого.

Це досягається різними шляхами в усному діалогічному, в усному монологічному і в письмовому мовленні. Психологічна відмінність між цими видами мови дуже велика; прикладом цього може служити той факт, що багато крупних письменників були слабкими ораторами і, навпаки, багато майстрів усного мовлення далеко не є хорошими письменниками.

Діалогічне мовлення називають інколи мовленням підтриманим. Це означає, що в розмові мовлення кожного з учасників весь час підтримується питаннями, відповідями, запереченнями співбесідників; якщо ця підтримка припиниться, то або мовлення перетвориться на монолог, або людина замовкне. В протилежність цьому і монологічне і письмове мовлення можна назвати непідтриманим мовленням.

Підтримане мовлення легше непідтриманого. Пояснюється це тим, що в розмові співбесідники знаходяться в одній і тій же ситуації, сприймають одне і те ж і тому можуть розуміти один одного інколи навіть з півслова. Коли декілька людей, стоячи на зупинці, чекають трамвая, досить одній з них сказати «йде» або «четвертий», аби всі інші зрозуміли її. Багато що, крім того, в розмові доповнюється жестами. В цілому діалог пред'являє порівняно мало вимог до уміння будувати зв'язне і розгорнуте мовлення.

Зовсім інакше будується письмове мовлення, в якому все повинно бути сказано до кінця. Читач лише з самого мовлення може зрозуміти, що саме має на увазі автор, чому він стосується того або іншого предмету, на яке питання він відповідає своїми міркуваннями. Однією з найпоширеніших причин поганого володіння письмовим мовленням є невміння поставити себе на місце майбутнього читача, врахувати ту обставину, що читач не зобов'язаний і не може знати заздалегідь тієї ситуації, тієї постановки питання, з якої виходить той, хто пише. Тому-то найважче при письмовому викладі своїх думок – почати. Caм пишучий, починаючи виклад, вже знає сенс всього твору в цілому, читач же, читаючи перші фрази, знати його не може. Не враховуючи цього, невмілі письменники часто починають з таких фраз, які можуть набути сенс лише за умови знання всього подальшого. Письмове мовлення має бути повною мірою розгорнутим і зв'язним. Майже в такій же мірі це відноситься і до монологічного мовлення. Звідси зрозуміло, що ці види мовлення вимагають набагато більш високого рівня мовної культури і що не можна виробити справжньої майстерності викладати свої думки зв'язно, зрозуміло і виразно, не опанувавши письмове і монологічне мовлення (або хоч би одне з них).

Не слід, проте, випускати з уваги, що і діалогічне мовлення пред'являє своєрідні вимоги, невиконання яких робить людину важким, нудним і навіть неприємним співбесідником. Найважливіша з цих вимог – уміння слухати співбесідника, розуміти його питання, заперечення і відповідати саме на них, а не на власні думки.

У деяких людей відсутність інтересу до чужих слів, невміння слухати виявляються в дуже неприємній звичці – переривати співбесідника, не давши йому договорити до кінця. Усвідомлення в собі такого роду недоліків діалогічного мовлення і боротьба з ними складають важливу частину роботи по підвищенню культури мовлення.

Зупинимося ще на одній істотній відмінності між письмовим і усним мовленням.

Коли людина пише, вона свідомо і довільно будує своє мовлення, підшукує відповідні слова, знаходить найкращу побудову фрази, вибирає порядок слів і так далі. Писати – означає працювати над словесним вираженням думки.

Найбільша помилка – думати, що хороше володіння майстерністю письмового мовлення позбавляє людину від необхідності такої роботи. Добре писати – це не означає писати швидко, без зусиль, «автоматично». Не той дійсно володіє письмовою мовою, хто легко народить яке-небудь вираження своїй думці, а той, хто шукає найкращого вираження, хто уміє працювати над тим, аби таке вираження створити.

Людину, що задовольняється першим вираженням, яке прийшло в голову, і що не уміє працювати над удосконаленням його, не можна назвати володіючою майстерністю письмового мовлення.

Ніхто так багато не працює над словом, як великі майстри слова. «Треба назавжди відкинути думку писати без поправок. – говорив в молоді роки Л.М. Толстой. – Три, чотири рази – це ще мало». Ту ж думку він повторював в старості: «Я не розумію, як можна писати і не переробляти все безліч разів» І основна мета цієї роботи над словом полягала для Толстого не в досягненні краси, художності мови. Головна трудність – виразити свою думку абсолютно точно і зрозуміло для інших:

«Висловити те, що розумієш, так, щоб інші зрозуміли тебе, як ти сам, – справа найважча, і завжди відчуваєш, що далеко, далеко не досяг того, що повинно і можна».

Тому-то Толстой і переробляв по багато раз не лише свої художні твори, але навіть і листи, що не переслідували жодних художніх цілей.

Рукописи Пушкіна, Толстого та інших великих письменників підтверджують ці вислови, наочно показуючи «страшну», за висловом Толстого, роботу письменників над словом.

Свідома робота над письмовим вираженням своїх думок не завжди має форму переробок на папері. Можна в думках підшукувати потрібне вираження, обробляти і удосконалювати його «в голові», а на папір заносити лише остаточний результат цієї роботи. Єство роботи над словом від цього не міняється, іншою лише стає її форма.

Усне мовлення в цьому відношенні різко відрізняється від письмовогої. Хороше усне мовлення не допускає скільки-небудь розгорнутої і тривалої роботи над словом. Не можна в розмові, перш ніж виголосити фразу, довго обдумувати її побудову; тим більше не можна по декілька разів виголошувати одну і ту ж фразу, поступово удосконалюючи її.

Не можна цього робити і в монологічному мовленні: у доповіді, лекції і тому подібне. Усна мова повинна литися вільно і без затримок. Самі собою повинні приходити на думку потрібні слова і самі собою повинні вони укладатися в правильні і виразні фрази. Це можливо лише тому, що усне мовлення, як ми бачили, пред'являє менше вимог до зв'язності і розгорнутості мовного вираження думки.

Отже, усне мовлення легше, простіше по своїй будові, але воно не допускає тривалої роботи над словом в процесі говору; письмове мовлення важче, складніше по своїй конструкції, але воно дозволяє в процесі писання скільки завгодно ретельно працювати над словесним вираженням думки. Звідси зрозуміло, яке важливе місце в розвитку загальної мовної культури повинно займати письмове мовлення, що дає найбільші можливості для свідомої роботи над словом.

Кiлькiсть переглядiв: 135